Освітній простір у Житомирській УВП № 8: як модель «рівний рівному» працює на ресоціалізацію

Чому ця історія важлива

Про ресоціалізацію засуджених в Україні часто говорять загальними фразами. Значно рідше показують живі моделі, які вже працюють у місцях несвободи. Освітній простір у Державній установі «Житомирська установа виконання покарань № 8» належить саме до таких кейсів. Це не разова ініціатива “для звіту” і не зовнішній проєкт, який зайшов на кілька місяців. Це простір, створений за ініціативи самих засуджених до довічного позбавлення волі, за сприяння керівництва установи, за участю громадськості та бізнесу.

Для правозахисної спільноти цей кейс важливий з однієї простої причини: він показує, що людина в місці несвободи не перестає бути суб’єктом навчання, відповідальності, взаємодопомоги і суспільної користі. А для держави це ще й практичне питання реформи: що саме реально працює в системі виконання покарань, якщо відійти від формального підходу.

Як виник Освітній простір

Освітній простір у Житомирській УВП № 8 був презентований командою ГО «Союз “Золотий Вік України”» і підтриманий 6 жовтня 2022 року на розширеній нараді у Департаменті з питань виконання кримінальних покарань. Сам простір відкрив двері для учнів 2 листопада 2022 року.

Його принцип — «рівний рівному». Це означає, що ключову роль у навчанні, супроводі та передачі досвіду відіграють самі учасники цього пілотного проєкту, які вже пройшли шлях внутрішньої дисципліни, навчання та практики.

Керівником і провідним викладачем простору є Шухрат Насиров, заступником — Григорій Йовдій. Обидва — засуджені до довічного позбавлення волі. Один із важливих результатів цієї моделі — те, що вона працює не лише як освітня, а й як ресоціалізаційна траєкторія: за інформацією команди проєкту, троє учасників освітніх програм уже отримали пом’якшення вироку, ще троє перебувають у процесі підготовки.

Що вже вдалося зробити

За роки роботи Освітній простір вийшов далеко за межі “внутрішнього гуртка”. Його напрацювання стали видимими назовні.

За цей час учасники простору:

пройшли курси комп’ютерної грамотності та ІТ;
навчалися на онлайн-платформах, зокрема на курсах Prometheus;
брали участь у міжнародних конференціях;
готували аналітичні матеріали, пропозиції, наукові тексти та книги;
долучалися до співпраці з викладачами Університету «Україна» у напрямах правової освіти, психології та соціальної роботи;
стали студентами університету, поєднавши навчання з практикою всередині установи.

Окремо варто відзначити, що значною мірою завдяки аналітичному й концептуальному внеску Геннадія Буряка напрацювання Освітнього простору щодо справедливої системи правосуддя, подолання корупції та демократичних виборів були презентовані в Європарламенті у березні 2026 року. Це вже рівень, який складно назвати лише “внутрішньою активністю установи”.

Чому ця модель важлива не лише для однієї установи

У Кримінально-виконавчому кодексі України передбачено, що для засуджених у колоніях мають забезпечуватися доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти, а також можливість професійного навчання; більше того, таке навчання враховується при визначенні ступеня виправлення засудженого. Тобто право на освіту в місцях позбавлення волі — це не “добра воля адміністрації”, а норма права.

Але на практиці між нормою і реальною можливістю завжди є дистанція. Освітній простір у Житомирській УВП № 8 цією дистанцією фактично зайнявся. Він показав, що навчання у місцях несвободи може бути:

системним, а не епізодичним;
змістовним, а не декоративним;
таким, що веде до реальних компетенцій, а не лише до “галочки” в особовій справі.

В нашому випадку важлива не лише гуманістична, а й управлінська логіка: чим більше в системі виконання покарань працюючих освітніх моделей, тим вищі шанси на реальну, а не декларативну ресоціалізацію засуджених.

Модель «рівний до рівного» — практичний інструмент

Формула «рівний до рівного» звучить ніби йдеться просто про взаємопідтримку. Насправді це може бути сильний інституційний інструмент, особливо там, де класичні зовнішні сервіси працюють слабко або нерегулярно.

У випадку Житомирської УВП № 8 ця модель дала кілька ефектів одразу:

Що дає модель	Практичний результат
Вищий рівень довіри між учасниками	Легше передавати знання і підтримувати навчальну мотивацію
Безперервність процесу	Простір працює не від візиту до візиту, а щоденно
Формування відповідальності	Викладачі і учасники бачать себе не лише отримувачами допомоги, а людьми дії
Реальні навички	Освіта переходить у тексти, виступи, аналітику, цифрові продукти
Ресоціалізаційний ефект	Людина вчиться бути корисною, дисциплінованою і включеною

Це не означає, що така модель може повністю замінити державу або фахівців. Але вона показує, де саме система може стати гнучкішою й ефективнішою.

Соціальні послуги для засуджених з інвалідністю: де система ще відстає

Один із найгостріших сюжетів, який піднімає команда проєкту, — доступ до соціальних послуг для осіб з інвалідністю, які відбувають довічне покарання.

Тут проблема не в тому, що в законодавстві немає самих понять “соціальні послуги” чи “реабілітація”. Закон України «Про соціальні послуги» чинний, а Закон України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» визначає реабілітацію як систему медичних, психологічних, педагогічних, соціально-побутових та інших заходів для підтримки незалежності й інтеграції людини. Так само офіційно діє і Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, яке формує державну політику в цій сфері.

Проблема в іншому: як саме ці норми працюють у місцях несвободи, особливо щодо людей, засуджених до довічного позбавлення волі. Тут правове поле виглядає фрагментарним. Формально право є, але механізм доступу до послуги, відповідальні суб’єкти, формат надання і роль підготовленого “рівного” помічника залишаються недостатньо врегульованими.

Конкретний кейс, який не можна ігнорувати

Команда проєкту наводить приклад: Григорій Йовдій протягом дев’яти років допомагає своєму співкамернику Михайлу Шанті, особі з інвалідністю I групи. Паралельно він навчається за спеціальністю «Соціальна робота» в Університеті «Україна».

Цей кейс ставить пряме питання до держави:

Чому фактична допомога за принципом “рівний до рівного” вже працює, але її правовий статус досі залишається невизначеним?

Що показує ця історія для реформи пенітенціарної системи

Освітній простір у Житомирській УВП № 8 — це не тільки про освіту. Це про те, якою може бути реформа, якщо дивитися не зверху вниз, а зсередини системи.

Цей кейс показує щонайменше п’ять речей:

Навчання в місцях несвободи працює, якщо воно пов’язане з реальними навичками, ролями і відповідальністю.
Людина, засуджена до довічного покарання, не перестає бути людиною розвитку.
Модель “рівний до рівного” може бути частиною рішення, особливо там, де фахові ресурси обмежені.
Соціальні послуги в місцях несвободи потребують окремого нормативного доопрацювання, особливо для людей з інвалідністю.
Ресоціалізація — не медійне слово, а система, в якій освіта, підтримка, відповідальність і право мають працювати разом.

Новий етап: штучний інтелект, сайт і цифрова компетентність

У планах простору — навчання штучному інтелекту. На перший погляд це може звучати несподівано для пенітенціарного середовища. Але саме тут і видно різницю між старим і новим підходом.

Старий підхід ставить межу: “цього для засуджених достатньо”.
Новий — запитує: “які компетенції дають людині шанс бути корисною й конкурентною в сучасному світі?”

У цьому контексті важливо, що цифрові навички вже переходять із теорії в практику. Григорій Йовдій та Яна Баранова домовились працювати над оновленням сайту ГО «СОЮЗ Золотий Вік України». Така співпраця показує, що цифрова компетентність у місцях несвободи перестає бути екзотикою і стає частиною нової мови ресоціалізації.

Паралельно після презентації можливостей штучного інтелекту Шухратом Насировим з’явилася й окрема пропозиція потенційної співпраці над сайтом для команди Sviatoslav Yurash. У ширшому сенсі обидві ініціативи свідчать про одне: сучасна ресоціалізація дедалі більше пов’язана не лише з базовою освітою, а й з опануванням цифрових інструментів, аналітичного мислення та нових форм суспільної участі.

Що далі

Якщо дивитися на цю історію інституційно, порядок денний виглядає таким:

Що потрібно зробити	Навіщо це потрібно
Підтримувати освітні ініціативи в місцях несвободи як норму, а не виняток	щоб ресоціалізація не лишалася декларацією
Врегулювати доступ засуджених з інвалідністю до соціальних послуг	щоб право не існувало лише на папері
Описати правову модель допомоги «рівний рівному»	щоб ефективні практики не залишалися в сірій зоні
Розвивати цифрові та аналітичні компетенції	щоб ресоціалізація відповідала реаліям сучасного ринку і суспільства
Масштабувати успішні моделі	щоб працюючі рішення не лишалися локальним винятком

Горизонт розвитку

Попереду — новий етап розвитку Освітнього простору і, можливо, ширшої розмови про те, якою має бути сучасна система ресоціалізації в Україні. Ця історія вже показала, що ефективні зміни можуть народжуватися не лише в кабінетах, а й усередині самої пенітенціарної системи — там, де щодня перевіряються на практиці ідеї, підходи та людська мотивація.

Окремо хочеться сказати про мрію Шухрата Насирова — одного дня стати радником Міністра юстиції з питань ефективної ресоціалізації засуджених. У контексті цієї історії така мрія не виглядає абстрактною чи символічною. Людина, яка змогла налагодити роботу Освітнього простору, вибудувати навчальний процес і довести, що навіть у найскладніших умовах можливі дисципліна, розвиток і корисна суспільна дія, справді може бути корисною і на рівні системних рішень.

Якщо пенітенціарна система справді хоче стати сучасною, їй потрібні не лише накази зверху, а й уважність до тих працюючих моделей, які вже виникли всередині неї. Іноді саме люди, які зсередини пройшли шлях дисципліни, навчання і відповідальності, найкраще бачать, де система ще буксує і як її можна налаштувати краще. Наступний етап — це вже не лише розвиток самого Освітнього простору, а й ширше “будівництво” сучасних умов і нової логіки ставлення до тих засуджених, які демонструють готовність до змін.

На завершення

Освітній простір у Житомирській УВП № 8 — кейс, який важко втиснути в старі шаблони. Він незручний для тих, хто звик бачити в пенітенціарній системі лише контроль і ізоляцію. Але саме тому він важливий.

Тут є те, чого давно бракує багатьом реформам:
не декларація, а дія;
не зовнішня картинка, а внутрішня робота;
не абстрактна “ресоціалізація”, а люди, які вчаться, викладають, пишуть, допомагають і змінюють середовище навколо себе.

Для ГО «СОЮЗ Золотий Вік України» ця історія успіху окремої ініціативи є водночас і аргументом на користь того, що реформа пенітенціарної системи в Україні має будуватися навколо людської гідності, доступу до освіти, права на підтримку і реальних механізмів соціального повернення.