Книга, з якою я досі сперечаюся

Приблизно у 367 році до нашої ери один афінянин поїхав до Сиракуз навчати молодого тирана правити державою. Ідея була проста: якщо владу віддати тим, хто до неї підготовлений, держава перестане хитатися.

Афінянина звали Платон. Тиран виявився нездібним учнем. Реформа провалилася.

А перша Платонова подорож до Сиракуз, за переказами, закінчилася ще гірше — філософа продали в рабство, і друзям довелося його викуповувати.

Я згадую це щоразу, коли беру в руки нашу нову книгу. Бо ідея, яку вона обстоює, старша за християнство. І в тих, хто брався за неї до нас, виходило по-різному.

Що це за книга

«Сучасна модель виборів Президента України. Революційна концепція технократичного фільтру та ШІ-контролю». Автор — Геннадій Буряк. Київ, 2026. Триста шістдесят чотири сторінки.

Це друга книга Геннадія на цю тему, і без першої вона не читається. Я працювала над обома як консультантка — відповідала за правозахисну рамку.

Що було до цього

Рік тому вийшла «Технократична республіка. Концепція кваліфікаційних виборів в Україні». Про неї на цьому сайті вже писали. Там ішлося про одну річ: перевіряти компетентність, психологічну стійкість і доброчесність кандидата до того, як його прізвище потрапить у бюлетень. Не скасування вибору, а зміна умов допуску.

Паралельно готувалася ще одна робота — про превентивну антикорупційну систему, яка ловить ризик до злочину, а не розслідує після нього.

Дві лінії, які тоді йшли окремо.

Чим нова книга продовжує стару

Перша книга зупинилася на дверях. Вона відповідала на питання, кого взагалі пускати в бюлетень, — і на цьому закінчувалася. Далі був традиційний провал: людина пройшла відбір, її обрали, і наступні п’ять років вона нікому не підзвітна, крім самої себе.

Нова книга добудовує те, що за дверима. Тут з’являється безперервний контроль уже обраного: система «червоних прапорців», яка стежить за рішеннями протягом усієї каденції, і механізм превентивного імпічменту — до того, як шкоду завдано, а не після.

Тобто дві досі окремі лінії — фільтр на вході й превенція на виході — тут з’єдналися в одну. Фільтр перестав бути дверима і став циклом.

Спільне в обох книгах одне, і воно не технологічне: якість влади має залежати не від особистих чеснот конкретної людини, а від якості процедури. Процедура — це інститут. Особисті чесноти — це везіння.

І чим вона від старої відрізняється

Перша книга ставила питання. Друга відповідає цифрами.

Там, де рік тому було «кандидата варто перевіряти», тепер стоїть формула з коефіцієнтом поінформованості 0,15–0,2. Там, де було «некомпетентність дорого коштує», тепер розрахунок різниці у 4,7 раза і сума втрат за каденцію в десятках мільярдів доларів. Там, де було «система ризикована», тепер імовірність p ≈ 0,7–0,8 і поріг виживання K × E ≥ 0,3.

І ось тут — головне, що я хочу сказати.

Мої заперечення від цього не послабшали. Вони загострилися.

Поки ідея існує як принцип, з нею легко погоджуватися: звісно, влада має бути компетентною, хто б сперечався. Але щойно принцип перетворюється на формулу з коефіцієнтами, стає видно, по чому саме вона ріже. Формула не знає слова «виняток». Коефіцієнт не питає, чому в людини така біографія.

Про коефіцієнт 0,15–0,2 варто сказати окремо, бо за сухим числом ховається неприємна річ: вісімдесят відсотків того, що ви знаєте про кандидата, побудували для вас інші люди за чужі гроші. Не збрехали — саме побудували. Це різні речі.

Сам відбір у книзі веде Комісія з етичної та фахової сертифікації — багаторівнева перевірка, від фахової до нейропсихологічної. Функція ефективності управління зведена з даних півсотні країн за тридцять років.

Незалежний рецензент назвав усе це «інженерно вивіреною системною архітектурою переходу від ілюзорної демократії до демократії з верифікацією». Формулювання точне. Мене в ньому бентежить одне слово, і я скажу яке — трохи нижче.

Троє людей і три голоси

Автор у книзі один — Геннадій Буряк. Але у вступі він пояснює, чому над нею працювали троє, і описує кожного через те, що той приніс.

Геннадій Буряк — інженер, який усе життя будував складні системи. Його голос у книзі — голос розрахунку. Він виходить з того, що машина не втомлюється, не бере хабарів і не має «своїх». Пише він це, відбуваючи довічне.

Георгій Йовдій — голос покоління, яке не хоче платити за чужі помилки. Він теж відбуває довічне. І водночас — фахівець із соціальної роботи з дипломом, отриманим цього червня; викладач курсів комп’ютерної грамотності, які з 2022 року в Житомирській УВП №8 закінчили тридцять дві людини; співкоординатор «Освітнього простору». У книзі він стежить, щоб конструкція не відірвалася від живих людей, — і дивиться на систему зсередини, бо іншого ракурсу в нього немає.

Я — голос третій. І він у цій трійці найнезручніший, бо мене поставили відповідати за питання «а що буде з тими, кого система відсіє неправильно».

Так, збоку це виглядає дивно: двоє довічно ув’язнених і правозахисниця сідають переписувати процедуру обрання Президента України. Я цілком розумію, як це звучить. Ми теж розуміли — і все одно сіли.

Тих, хто пробував до нас, було чимало

Найдовше і найуспішніше технократичний фільтр працював у Венеції. З 1268 року дожа обирали процедурою з десяти етапів, де жеребкування чергувалося з голосуванням — щоразу нова випадкова вибірка, щоб жоден клан не міг домовитися заздалегідь. Виглядало це як божевілля. Протрималося понад п’ятсот років.

У Китаї чиновників тринадцять століть відбирали через державні іспити. Найбідніший селянський син міг дослужитися до найвищої посади, якщо складав. Це була справжня меритократія — доти, доки іспит не закостенів у заучування «восьмичленного твору». Наприкінці чиновників відбирали не за розумом, а за вмінням правильно писати цей твір.

Ось найсерйозніше заперечення до цієї книги, і воно історичне, а не теоретичне: будь-який фільтр з часом починає вимірювати не те, заради чого його ставили, а вміння проходити фільтр.

Кіно сказало про це різкіше за політологію. У «Гаттаці» Ендрю Ніккола суспільство точно знає, кому можна довірити політ, — генетична верифікація не помиляється. І весь фільм — про людину, якій відмовили, а вона все одно полетіла. Фільтр був бездоганний. І він був неправий.

А в «Фундації» Айзека Азімова Харі Селдон вивів математику, що передбачає долю цивілізації на тисячу років уперед. Модель працювала, доки не з’явився Мул — чинник, якого рівняння не передбачало. Ця книга теж має рівняння виживання держави. Мула вона не має.

У чому я не згодна

Слово, обіцяне вище, — «верифікація».

Воно звучить як технічна процедура, ніби йдеться про звірку документа з реєстром. Але верифікує завжди хтось. За кожним «система перевірила» стоїть кабінет, стіл і людина по той бік столу, яка ставить штамп. Технологія цю людину не прибирає — вона робить її невидимою і знімає з неї відповідальність, бо рішення тепер «системне».

Далі скажу прямо, бо приховувати це в книзі, яку сама підписала, було б нечесно.

Мене не переконує теза, що ризик помилки системи менший за ризик помилки виборця. Можливо, це й правда статистично. Але статистика не заходить у камеру до людини, яку відсіяли.

Я двадцять років працюю з тими, кого держава вже одного разу відсортувала. Я бачила, що робить із людиною процедура, яка вирішила за неї, ким їй бути. Тому коли в книзі йдеться про «нейропсихологічне сканування», я чую не технологію.

І ще. Найгірші рішення в українській історії ухвалювали не дурні. Їх ухвалювали люди, які всі фільтри пройшли б. Компетентність — не те саме, що порядність, і жодна комісія цього не розрізнить.

Цих заперечень немає в книзі. Я їх туди не вносила: це робота Геннадія, і сперечатися всередині чужого тексту було б нечесно щодо автора.

Але я над нею працювала, і моє ім’я у вступі стоїть — а отже я маю сказати вголос, де саме не згодна. Роблю це тут. Не приміткою дрібним шрифтом, а окремим текстом, під яким стоїть мій підпис.

Мені це здається чеснішим за мовчазну згоду.

Навіщо це читати

Не для того, щоб погодитися.

Ця книга корисна саме тим, що ставить питання, від якого ми звикли відмахуватися: чому ми вимагаємо сертифікації від водія тролейбуса й не вимагаємо нічого від людини, яка керує країною з ядерними об’єктами і мільйонною армією.

Відповідь може бути «бо демократія». Хороша відповідь. Але її варто хоч раз вимовити вголос, дивлячись на цифри, а не на звичку.

Триста шістдесят чотири сторінки — це багато. Але почніть зі вступу: там усього кілька абзаців про ранок 31 березня 2027 року, і вони чіпляють сильніше за всю математику разом.

Унизу сторінки — два файли

Рецензія — одна сторінка, погляд збоку. Що в книзі є і наскільки воно витримує наукову критику. Якщо ви ще вирішуєте, чи витрачати на це вечір, чесніше почати саме з неї, а не з мого тексту: я особа зацікавлена.

Книга — повністю, усі триста шістдесят чотири сторінки.

Чи передавати її далі — вирішуйте самі. Геннадій просить про це в післямові, і переказувати його слова своїми я не стану: у нього вийшло сильніше.

Прочитайте. І сперечайтеся — зі мною теж. Коментарі відкриті, і я на них відповідаю.

Яна Баранова, президентка ГО «Союз “Золотий Вік України”»

До речі: у нас можна придбати книгу «Зворотний відлік: Наука про подовження життя» — про те, чому ми старіємо і що з цим робити вже сьогодні. Електронна версія — 250 грн, деталі тут.