Коли система запитує себе: чи маємо ми право не змінюватися?
29 травня 2025 року в онлайн-форматі відбулася міжнародна науково-практична конференція
«Сучасна пенітенціарна система: виклики та рішення в умовах воєнного конфлікту».
Захід зібрав експертів із різних країн, науковців, представників пенітенціарних служб, громадських організацій, міжнародних місій і практиків, які щодня працюють із вразливими категоріями людей у місцях несвободи.
Ключовою метою цієї академічної зустрічі стало пошук відповідей на запитання, що з початком війни постали з новою силою:
- Як змінюється пенітенціарна система в умовах повномасштабного вторгнення?
- Чи можлива гуманність там, де панує контроль?
- Як зберегти права людини у в’язниці, коли держава сама переживає екзистенційну загрозу?
- І головне: що ми можемо зробити вже сьогодні, щоб ці системи не стали точками остаточного виключення?
Серед головних завдань конференції — не лише аналіз поточного стану української пенітенціарної системи, а й пошук дієвих моделей, рішень, практик, що довели свою ефективність у кризових умовах — як в Україні, так і за кордоном.
Презентації охопили широкий спектр тем: цифровізацію, реформу пробації, психічне здоров’я персоналу, роль капеланів, освіту для засуджених, ресоціалізацію ветеранів, стандарти прав людини та досвід інших країн — зокрема Латвії, Румунії, Швеції.
Особливу увагу присвятили темам, які ще донедавна вважалися «складними» або «маргінальними». Серед них — унікальний український кейс: реалізація освітньої ініціативи для довічно засуджених у Житомирській колонії.
Цей виступ не тільки розкрив масштаб проблеми, а й продемонстрував силу рішень, що виходять не з наказів, а з людяності. Саме про це — далі.
Освіта у колонії. Там, де зароджується надія
Одним із концептуально важливих виступів конференції стала спільна доповідь Яни Баранової (президент ГО «Союз “Золотий Вік України”») та Шухрата Насірова — в’язня, викладача й модератора освітнього процесу в Житомирській установі виконання покарань. Їхній досвід стосується соціального проєкту, який охоплює цілий освітній експеримент в контексті довічного ув’язнення.
Йшлося про «Освітній простір №8» — ініціативу, що реалізується в умовах колонії, де перебувають засуджені до найвищої міри покарання. Проєкт передбачає системне залучення осіб, які відбувають довічне покарання, до освіти в галузі цифрової грамотності та інформаційних технологій. Освітній процес побудований за унікальним принципом: засуджені самі навчаються — і самі стають викладачами для інших. Це не лекції зверху, а горизонтальне передавання знань, де довіра народжується не з авторитету, а з досвіду. Така модель — «рівний — рівному» — реалізується за методичної та організаційної підтримки Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». І саме це змінює не лише атмосферу в камерах, а й саму логіку перебування в місцях несвободи.
Замість формальних лекцій — звичайна, послідовна навчальна практика. Те, що раніше здавалося неможливим, стало щоденною реальністю. Особливість у тому, що частину занять проводять самі засуджені — ті, хто вже засвоїв матеріал і може пояснити іншим. Це навчання без дистанції: від людини до людини, з опорою на досвід, а не на формальну роль. Така форма роботи виявилася ефективною — і ближчою для тих, хто навчається.
Людська гідність — не привілей, а норма
Цей проєкт — не про милосердя.
Не про прощення.
І не про статистику.
Це — про гідність.
Про визнання права на зміни — навіть там, де все здається остаточним.
«Це не про прощення. Це про переосмислення.
Якщо ми віримо в людяність — ми маємо вірити й у її відновлення»,
— наголосила Яна Баранова у своєму виступі.
«Освітній простір №8» — це інфраструктура, яка включає:
- навчальні матеріали,
- базову цифрову техніку,
- доступ до дистанційних модулів,
- методичну і моральну підтримку.
Тут навчають не для сертифікатів, а для відновлення внутрішнього діалогу: із собою, зі світом, з майбутнім — навіть якщо це майбутнє юридично не передбачає осяжной свободи.
Окремий акцент зроблено на тому, що освіта для довічно засуджених — це не лише шанс на зміну, а й інструмент профілактики насильства, зменшення кількості суїцидів, і — що не менш важливо — можливість для персоналу побачити у в’язнях не об’єкти нагляду, а суб’єктів змін.
Проєкт отримав підтримку міжнародних експертів як модельний кейс соціальної інклюзії у місцях несвободи — з потенціалом масштабування на інші установи з високим рівнем ризику.
І зрештою прозвучало головне:
Або ми віримо, що людина здатна змінитись —
або ми створюємо систему, що замкнена лише на покаранні.
