Хто вас слухає уважніше — я чи телефон?

Яна Баранова, психологиня, президентка ГО «Союз “Золотий Вік України”» — за участю Геннадія Буряка та Георгія Йовдія

Мене якось запитала жінка, з якою ми говорили про доньку-підлітка: «Чому вона довіряє тому чату більше, ніж мені?»

Я не одразу відповіла. Чесна відповідь незручна: не тому, що чат розумніший. Але він ніколи не втомлюється, не перебиває, не має свого поганого дня. Довіра — не нагорода за правоту. Це реакція на те, хто з вами поруч, коли важко, не пішов. Психіка взагалі не перевіряє, чи розумний той, хто поруч, і навіть чи живий він. Вона рахує повтори: скільки разів після мовчання чи зірваної обіцянки контакт усе ж таки відновився. Це і є механізм, який психологи називають прив’язаністю, — він не розрізняє, хто перед ним: мати, що вибачилась після важкого вечора, чи чат, який щоразу відповідає без затримки.

Мільйони років ця реакція формувалася для того, щоб відрізняти своїх від чужих у зграї, де від цього залежало життя. Тепер вона спрацьовує на голос, який ніколи не був живим.

У Рея Бредбері є родина, де стіни вітальні — екрани, а дружина Мілдред називає людей на них «моя родина». Чоловік, який ще пам’ятає книжки, для неї — чужий у власному домі. Коли Бредбері вигадав таку картину, це була фантастика. Тепер — опис звичайного вечора, коли дитина сидить із навушником, а мати поруч почувається зайвою.

Ось чому книжка, котру я пропоную вашої уваги, здається мені не черговим текстом про «шкоду гаджетів», а чимось точнішим.

Називається вона «Неслухняне дитя біосфери: Етологія людини і суспільства в епоху штучного розуму». Це не наша ідея з нуля, радше продовження розмови, яку 1994 року почав Віктор Дольник у книзі з майже такою самою назвою. Він писав про те, чому людина поводиться як тварина зі зграї: чому боїться темряви, чому шукає вождя, чому не може не порівнювати себе з іншими. Ми — троє авторів з дуже різним досвідом — вирішили поставити те саме запитання заново. Тому що тепер у зграї з’явився новий учасник, який навчився натискати на наші найдавніші кнопки краще за будь-якого вождя.

Геннадій Буряк — інженер і винахідник, який бачить, як влаштована логіка алгоритму зсередини. Я дивлюся на це очима людини, яка щодня сидить навпроти когось, хто плаче, мовчить або виправдовується — і знаю, як виглядає жива довіра, коли вона руйнується. А Георгій Йовдій відповідав за розділ про цифрове середовище не з теорії: він сам навчає людей комп’ютерної грамотності там, де немає ні вільного інтернету, ні розкоші «просто загуглити» — і тому знає, з чого насправді складається цифрова грамотність, коли починати доводиться з нуля.

Йдеться в ній про саму нашу здатність довіряти — дуже стару і дуже довірливу систему. Вона не вміє відрізняти живий голос від добре запрограмованого. І поки ми не усвідомимо цього, довірятимемо не тим, кому варто б.

Я не обіцяю, що після прочитання стане легше. Швидше — стане чесніше. З’явиться мова для того, що й так відчувалося: чому дитина обирає екран, чому дорослий обирає застосунок замість розмови з другом, чому натовп в інтернеті поводиться так само, як зграя тисячі років тому.

Того вечора я не дала тій жінці готової відповіді. Сказала лише, що довіру доньки не можна забрати назад забороною чату. Вона взагалі не працює як нагорода за поведінку — вона накопичується через досвід.

Справа в тім, що алгоритми дуже швидко вчаться імітувати саме цей досвід — відповідати вчасно, не зникати, «пам’ятати» уподобання так, ніби це турбота. Питання найближчих років, здається не в тому, чи довірятимуть люди машинам. Питання в тому, чи встигнемо ми навчитися відрізняти справжню повторюваність присутності від добре розрахованої імітації — перш ніж різниця перестане мати для нас значення.

Питання, з якого ми почали, насправді не про доньку і не про чат. Воно про кожного з нас: коли ви востаннє помічали, що слухаєте сповіщення уважніше, ніж людину, яка сидить поруч?

***

Книга «Неслухняне дитя біосфери» (2026) — на сторінці видань ГО «Союз “Золотий Вік України”» на zovu.org.