Освітній простір №8: як навчання стає доказом змін

Авторка: Яна Баранова, психологиня, помічниця народного депутата України, президентка ГО «Союз “Золотий Вік України”»

Про ресоціалізацію говорять багато — особливо там, де є круглий стіл, мікрофон і бажання показати, що «робота ведеться». Я до таких формулювань ставлюся спокійно: папір витримує все, людське життя — не завжди. Для мене є одне питання, яке фільтрує решту: що саме змінюється в людині? Вона починає вчитися, допомагати іншому, працювати, тримати слово? Якщо так — можна говорити про зміни. Якщо ні — ми просто прикрасили систему словами й пішли пити каву.

Освітній простір №8 у Житомирській установі виконання покарань №8 став для мене такою перевіркою. Не глянцевою — живою.

Як усе починалося

2 листопада 2022 року в Житомирській УВП №8 відкрився освітній простір для засуджених — перший такого типу в пенітенціарній системі України. Його створили спільно засуджені до довічного позбавлення волі, керівництво установи та наша організація, за сприяння Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. Ініціатором пілотного проєкту «Освітній простір — від рівного до рівного» став Шухрат Насиров; підтримали його ГО «Союз “Золотий Вік України”» та Міністерство юстиції.

Ідея була простою і для закритої системи доволі зухвалою: якщо засуджені мають знання, вони можуть передавати їх іншим, а не чекати, поки хтось «іззовні» проведе три заняття й поїде. Так з’явився принцип «рівний рівному» — там, де людину роками привчають, що з нею щось роблять (контролюють, оцінюють, характеризують), простір поставив інше питання: що вона може зробити сама, у тих межах, які є.

Почалося все з базових речей — комп’ютерної грамотності, роботи з інформацією. На волі ці навички здаються звичайними, у місцях несвободи навіть звичайне часто стає розкішшю. Але результат вийшов ширшим, ніж просто «навчити працювати з комп’ютером»: він дав людям інструменти для подальшої освіти, показав, які навички потрібні для дистанційної роботи, і — головне — перетворив навчання на перевірку ресоціалізації дією, а не словами.

Як простір розвивався

За кілька років простір виріс далеко за межі комп’ютерного класу. Учасники проходили курси з ІТ, вчилися на онлайн-платформах, брали участь у конференціях, готували аналітичні матеріали й наукові тези, оцифровували книжки. Долучився Університет «Україна» — лекціями, зустрічами, курсом неформальної освіти, — і проєкт перестав бути внутрішньою ініціативою установи, ставши містком до нормальної освіти країни.

З 2022 до 2026 року курси комп’ютерної грамотності в Житомирській УВП №8 завершили 32 особи; викладали Шухрат Насиров і Георгій Йовдій, який також провів лекцію «Толерантність». Люблю такі факти — вони говорять більше, ніж гучні реляції. Коли засуджений, який сам недавно прийшов учитися, уже викладає іншим, це не виховний захід. Це зміна ролі: людина, яку звикли лише контролювати, починає діяти сама — а самостійність з’являється не від примусу, а від справи, за яку відповідаєш.

Результати, які можна побачити

У 2023 році дванадцять довічно засуджених у Житомирській УВП №8 пройшли курс комп’ютерної грамотності й отримали сертифікати. Четверо випускників уклали договори про працевлаштування: двоє — у веброзробці, один — маркетологом, ще один — контент-менеджером і копірайтером. Чотири договори — не реформа всієї системи, але для місць несвободи це гідний результат: не «проведені заняття», а ланцюг навчання → практика → волонтерство → робота → нова роль. Саме такий ланцюг і потрібен, якщо говорити про ресоціалізацію без декоративних слів.

Паралельно розвивався проєкт «Біржа працевлаштування засуджених України». Перший рік роботи показав очевидне: сайт — це лише інфраструктура, а не механізм працевлаштування сам собою. Потрібні люди, які пишуть тексти, ведуть базу роботодавців, виконують дистанційні завдання. Одним із них став Ярослав Заїка, засуджений до довічного позбавлення волі, який відбуває покарання в Роменській ВК №56 і працював над розвитком платформи.

Проблем вистачало: бажання працювати є, а вузькоспеціальних навичок — в ІТ, маркетингу, копірайтингу — часто бракує. До цього додається інша перешкода: українська нормативна база не пристосована до легальної дистанційної роботи засуджених у цифрових професіях поза пілотними проєктами. Тому Біржі потрібні не лише роботодавці, а системне навчання й окремі законодавчі рішення. Освітній простір №8 якраз і готував людей до працевлаштування — через освіту, практику, волонтерство, а не натисканням кнопки.

Не один Георгій

Перш ніж перейти до однієї історії, варто сказати: Освітній простір №8 — не історія однієї людини. Це Шухрат Насиров — ініціатор, керівник і викладач; Геннадій Буряк — автор і учасник інтелектуальних ініціатив; групи слухачів; викладачі Університету «Україна»; адміністрація установи, без якої модель узагалі не могла б працювати. Георгій Йовдій у цій статті — один із прикладів того, що відбувається, коли освітнє середовище працює не для звіту, а для зміни ролі людини.

Георгій прийшов у простір учнем. Соціальна робота для нього почалася не з анкети, а з біди поруч: у камері захворів сусід — інсульт, перша група інвалідності, втрата мовлення, параліч. На волі до такої людини прийшла б соціальна служба; у місцях несвободи формальні посади є, а реальна допомога часто впирається в режимні обмеження й фразу «так не передбачено». Замість того щоб просто обурюватися, Георгій пішов учитися на соціального працівника.

30 червня 2026 року він завершив навчання у Фаховому коледжі «Освіта» Університету «Україна» за спеціальністю «Соціальна робота» й здобув диплом фахового молодшого бакалавра. Курсова робота — «Організація соціальної роботи в установах виконання покарань: функції, проблеми та перспективи розвитку» — розбирала, чому в українській пенітенціарній системі соціальна робота існує формально, але людина часто залишається без наскрізного супроводу від установи до пробації й громади. Спираючись на досвід Норвегії, Німеччини та Польщі, Георгій запропонував дві авторські моделі: інституційну «установа — пробація — громада» і технологічну «Цифрова свобода». Курсова, по суті, виросла з того самого середовища: людина спочатку вчиться, потім допомагає іншому, потім працює з текстами й проєктами — і поступово починає думати не тільки про себе, а й про те, як має працювати система.

На цьому Георгій не зупинився: він працює волонтером і контент-менеджером у проєктах ГО «Союз “Золотий Вік України”», а в межах простору навчився програмувати й створив застосунок для навчання комп’ютерної грамотності — відповідь на цілком практичне питання, як навчати там, де інтернет обмежений, а пояснювати треба з нуля. Далі він планує рухатися в комп’ютерні технології — те саме дослідницьке продовження: як поєднати соціальну роботу, освіту й відповідальний цифровий доступ у місцях несвободи.

Стаття 82 і питання реальних змін

Такі кейси важливі і для ширшої дискусії: як система оцінює реальні зміни людини, зокрема в процедурах заміни покарання більш м’яким за статтею 82 Кримінального кодексу. Формулюю обережно: жодних гарантій тут бути не може, рішення ухвалює компетентний орган у визначеній законом процедурі, а не публікація чи симпатія. Але питання залишається: чи бачимо ми виправлення лише як відсутність порушень і характеристику, чи як послідовність дій — навчання, волонтерство, праця, викладання, нова освіта, здатність тримати взяту на себе справу? Освітній простір №8 дає матеріал саме для такої розмови.

Цифрова свобода: наступний крок

У матеріалах ЗОВУ вже є ширший контекст цієї теми — освіта засуджених у сфері ІТ, використання штучного інтелекту, спільна робота Шухрата Насирова, Геннадія Буряка, моя і Георгія над відповідними освітніми концепціями. Ідея не в тому, щоб роздати всім інтернет і подивитися, що вийде. Ідея — у моделі відповідального цифрового доступу для тих, хто участю в навчальних, волонтерських і ресоціалізаційних проєктах довів готовність до цього: з чіткою метою (освіта, робота, професійна підготовка), визначеними межами й моніторингом активності, і з відповідальністю — такою самою, як на волі, тільки з урахуванням режиму.

Людина, яка роками не має контакту з сучасними інструментами, не стає безпечнішою для суспільства — вона просто виходить у світ, який її обігнав. А потім ми дивуємося, чому ресоціалізація не спрацювала.

Що показав Освітній простір №8

Засуджені можуть бути не лише об’єктами контролю, а й учасниками освітнього процесу. Модель «рівний рівному» працює, коли за нею стоїть дисципліна, а не обинжуючий контроль. Освіта в місцях несвободи напряму пов’язана з безпекою суспільства: людина, яка вчиться, працює й бачить перед собою маршрут, має більше шансів повернутися не з порожніми руками. Громадські організації, університети, адміністрації установ і самі засуджені здатні співпрацювати — не завжди гладко, не без бюрократії, але здатні. І головне: ресоціалізація потребує не тільки контролю, а простору, де є шанс робити щось корисне.

Щоб ця історія не залишилася просто цікавим кейсом, потрібні техніка й навчальні матеріали для простору, викладачі й ментори з університетів та ІТ, дистанційне працевлаштування як система, а не поодинокі пілоти, навчальні програми під реальні професії, модель відповідального цифрового доступу з чіткими правилами — і масштабування досвіду на інші установи, зважаючи на людей і ресурси, а не механічно.

Я не ідеалізую пенітенціарну систему — надто довго з нею працюю. Там вистачає проблем: із доступом до медицини, соціальними послугами, правом на надію. Суспільству ж часто зручно бачити людину після вироку лише через одне слово — «засуджений». Освітній простір №8 не скасовує вироків і не переписує минулого. Він створює місце, де людина може довести зміни дією, а не словами. Якщо людина в місці несвободи вчиться, викладає, працює й планує нову освіту, система має це бачити — не як красиву історію, а як факт.

Для ГО «Союз “Золотий Вік України”» Освітній простір №8 залишається одним із найконкретніших прикладів того, що ресоціалізація може бути не деклараціями, а справою. Моя відповідь проста: не списувати, не романтизувати, не виправдовувати — створювати умови, в яких відповідальність стає практикою. Це можливо. І так, це складніше, ніж написати черговий звіт.