Різдвяний візит до Бердичівської ВК №70: між прогресом і розчаруванням
Коли надія вже дозволена законом, але ще не працює на практиці
30 грудня ми відвідали Бердичівську виправну колонію №70.
Це був різдвяний візит — без офіційних промов, без камер. Проста розмова з людьми, які нещодавно пережили один із вирішальних моментів свого життя: пом’якшення довічного вироку.
Вони щойно прибули до установи після рішення суду. Кажуть, що умови прийнятні, є можливість навчатися й працювати. Для людини, яка десятиліттями жила в режимі «без перспективи», це не дрібниця — нова реальність, в которой є перспектива, начебто.
Прогрес, який не можна не помітити
У самій Бердичівській ВК №70 установа рекомендувала до пом’якшення довічного вироку 7 осіб.
Ще кілька років тому це здавалося майже неможливим.
Це — рух. Повільний, складний та повільний, але реальний.
За три роки дії механізму пом’якшення за статтею 82 КК України 103 особи отримали шанс на зміну вироку. Це небагато в масштабах системи, але це вже більше за нуль.
І саме тому очікування засуджених сьогодні — вищі, ніж будь-коли.
Постанова є. Реалізації — немає
Найгостріше питання, яке звучало під час розмов у колонії, — реалізація Постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2024 №1549 (Кабінет Міністрів України).
Йдеться про можливість скорочення строку покарання через неналежні умови тримання в СІЗО.
Формально — механізм запущений.
Фактично — за рік дії постанови жодна особа не отримала скорочення строку.
Чому?
Практика, яка знецінює право
Засуджені масово звертаються до Комісії, скаржачись на умови утримання. Але в матеріалах справ:
- у довідках зазначається метраж камери «на одну особу»,
- при цьому реально в камерах перебували 2–3 людини,
- у приміщеннях площею 5–6 м² або 12 м².
Для порівняння: європейський стандарт — 4,2 м² на одну особу.
Формально цифри сходяться.
Фактично — ні.
Додатково проблема в тому, що книги обліку розміщення засуджених не збережені, а офіційної інформації «хто з ким і скільки сидів» до 2021 року просто не існує.
Без доказів — немає порушення.
Без порушення — немає скорочення строку.
Це замкнене коло.
Коли закони ухвалюють “для галочки”
Не вперше доводиться констатувати:
під тиском численних звернень до Європейського суду з прав людини в Україні приймаються правильні закони, але їх реалізація на практиці виглядає фрагментарною й суперечливою.
Право задеклароване — але не захищене.
Механізм існує — але не працює.
Людський вимір: різдво без свята
Після таких підсумків підтримувати святковий настрій у засуджених непросто. Коли надія з’являється на папері, але зникає при першому ж кроці реалізації, — це б’є болючіше, ніж її повна відсутність.
І все ж надія залишається.
Висновок: боротьба триває
Попри накопичене розчарування, покроковий прогрес усе ж існує — і саме він не дає права зупинятися. Боротьба за права людини та реалістичне, а не декларативне #правоНаНадію для довічно засуджених триває в правовому полі й поза ним.
У 2026 році заплановані нові судові процеси, нові правові спроби та стратегічні дії, спрямовані на те, щоб змусити систему працювати не формально, а по суті — для людей, які, попри засудження, залишаються носіями невід’ємних прав і мають право на надію.
Ми не зупиняємося, тому що право без реального механізму реалізації перестає бути правом. А надія, не підкріплена процедурою, гарантіями та відповідальністю держави, перетворюється на порожню декларацію — рудимент адміністративного мислення минулого, з яким сучасна правова держава зобов’язана остаточно розпрощатися.
Чи здатна держава змінити своє ставлення до власних обов’язків?
Підстави для цього є. Надія — теж.
