Незалежність рахується поштучно

Сьогодні 24 серпня. Країна святкує.

А в Житомирській УВП №8 — звичайний день. Підйом, перевірка, робота. Прапор на плацу є. Свято заходить туди якось боком.

Я їжджу до таких установ багато років. І щоразу наприкінці серпня ловлю себе на незручній думці: ми говоримо про незалежність так, ніби вона вже сталася. Одного разу, в дев’яносто першому. Далі — пам’ятати й вітати одне одного.

Тільки незалежність не «сталася». Вона взагалі не подія.

Незалежність — це прагнення

Якщо прибрати урочистість, залишиться дуже проста річ. Незалежність — це здорове прагнення будь-якої живої одиниці: вирішувати за себе, стояти на своєму, відповідати за наслідки.

Дитина вчиться ходити не тому, що їй наказали. Вона рветься йти сама. Це те саме прагнення, тільки в найпершій, найчистішій формі.

І далі воно нікуди не зникає, просто піднімається поверхами. Людина хоче вирішувати за себе. Родина — жити своїм життям. Громада — тримати себе сама. Суд — судити без телефонного дзвінка. Держава — бути собою без чужого дозволу.

Одне й те саме прагнення на різних масштабах.

А от коли його душать довго й системно, одиниця хворіє. У психології це називається вивченою безпорадністю: людина перестає навіть пробувати, бо переконалася, що від неї нічого не залежить. Держави хворіють на це так само, як люди.

Тюрма — місце, де таке прагнення душать за посадовою інструкцією. Вісімнадцять років без жодного самостійного рішення — і на волю виходить людина, яка розучилася хотіти вирішувати. Вона повернеться назад. Не тому, що зла, а тому, що більше нічого не вміє.

Тому наша робота — не «дати комусь свободу». Свободу не дають. Наша робота — прибрати те, що душить це прагнення, і дати йому чим живитися.

І рахуємо ми результат не в договорах і не в кордонах. Поштучно. По людині.

Поверх перший: людина

Дев’ять років тому в камері Житомирської УВП №8 у чоловіка стався інсульт. Перша група, паралізована права сторона, мова відібралася.

На волі до такої людини прийшов би соціальний працівник. У місцях несвободи не приходить. Формально служба є: штатні одиниці, накази, посадові інструкції. Реально людина залишається сам на сам зі своєю бідою серед таких самих засуджених.

Георгій Йовдій, який відбував покарання в тій самій установі, вирішив: якщо система не дотягується, треба вміти самому.

Пішов учитися на соціального працівника. 30 червня 2026 року отримав диплом фахового молодшого бакалавра Фахового коледжу «Освіта» Університету «Україна». Разом із викладачами розробив концепцію — навчати соціальної роботи самих засуджених. Не замість фахівців, а там, куди фахівець через режим не заходить.

Зупинятися не збирається: попереду інформаційні технології й нова робота «Цифрова свобода для засуджених».

Ось це і є те саме прагнення, яке не вдалося задушити. Людина, в якої забрали майже всі можливості вибору, знайшла єдину, що залишилася, і скористалася нею.

І ще деталь, яку легко проґавити: він почав не з себе, а з чужої біди. Відповідальність за іншого — найкоротший шлях повернутися до себе.

Поверх другий: спільнота

З цього виріс «Освітній простір» у Житомирській УВП №8 — пілот, який ми свого часу запустили разом з Відкритим міжнародним університетом розвитку людини «Україна» за моделлю «рівний рівному».

Суть проста: одні засуджені вчать інших. Хтось веде програмування, хтось соціальну роботу, хтось підтягує тих, хто не встигає.

Це не благодійність і не гурток. Це спільнота, яка вчиться тримати себе сама, — а значить, прагнення піднялося на поверх вище.

Перший урок програмування для довічно засуджених ми провели у вересні 2024-го. Тоді це виглядало як експеримент. Зараз працює.

Поверх третій: система

Найповільніший.

6 листопада 2022 року набули чинності закони №2689-IX і №2690-IX — механізм перегляду довічних вироків через статтю 82 Кримінального кодексу. До того Україна залишалася серед небагатьох країн Європи, де довічне фактично означало смерть у тюрмі. Європейський суд з прав людини називав це порушенням статті 3 Конвенції. Називав неодноразово.

Станом на 1 жовтня 2025 року суди отримали 112 матеріалів на перегляд. Розглянули 97. Задовольнили 70, відмовили в 27.

Сімдесят людей, яким слово «ніколи» замінили на строк.

Працює закон нерівно. У Замковій ВК №58 на Хмельниччині пом’якшення отримали 15 осіб за поданням самої установи. У Дніпропетровській області — жодної. Та сама країна, той самий закон, різні результати. Про це теж варто сказати 24 серпня, а не лише про прапор.

Окремо — Валентина Лучанінова, перша жінка в історії України, якій довічне замінили на строк. Україна досі єдина країна Європи, де жінці можна дати довічне.

Ми супроводжували цю справу рік. І я не назву це перемогою, хоча дуже хочеться: умовно-дострокове через одинадцять років після двадцяти вже відбутих — це те саме довічне, просто іншими словами. Але тепер у нього є кінець. А там, де є кінець, з’являється те, заради чого варто прокидатися.

Хто це робить

Мене часто представляють як обличчя організації. Для преси зручно, по суті — неправда.

Освітній простір підтримав Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» — його керівництво і викладачі, Анастасія Базиленко та Петро Ізуїта. За це їм велика подяка. Правову частину веде Інститут права та суспільних відносин і його директорка Тетяна Федоренко. Геннадій Буряк, кандидат технічних наук і автор понад шістдесяти патентів, працює над цифровою антикорупційною архітектурою — відбуваючи довічне. Олена Овчаренко зробила дослідження психології довічно ув’язнених, на яке ми тепер спираємося в судах. Вадим П’янікін, Анастасія Аверіна, десятки волонтерів, яких я тут не перелічу повністю.

І самі засуджені, які взялися вчити інших.

Жодна з цих одиниць не працює сама по собі. Але кожна — самостійна. Саме тому конструкція тримається, коли когось із нас немає на місці. Організація, яка тримається на одній людині, незалежною не є — вона просто ще не помітила своєї залежності.

Навіщо це країні

У нас досі живе переконання, що чим суворіше з тими, хто оступився, тим безпечніше решті.

Насправді безпека суспільства залежить не від того, скільки людей сидить, а від того, ким вони звідти вийдуть.

Кожна людина, якій повернули здатність вирішувати за себе, робить країну на одиницю сильнішою. Кожна зламана — на одиницю слабшою. Незалежність держави набирається з цих одиниць, іншого способу немає.

Ресоціалізація — це не доброта до засуджених. Це питання, в якій країні житимуть наші діти.

І ще

Тюрма — дзеркало суспільства. Незручне, каламутне, але чесне. У ньому видно те, чого ми про себе знати не хочемо: як ми чинимо з людиною, коли вона повністю в нашій владі й нічим не може відповісти.

Тридцять п’ять років незалежності — непоганий момент, щоб у це дзеркало подивитися.

З Днем Незалежності. І окремо — тим, хто здобуває її щодня, там, куди свято заходить боком.

Яна Баранова, президентка ГО «Союз “Золотий Вік України”»

Ілюстрація до матеріалу згенерована за допомогою штучного інтелекту.