Тіло, яке не підписувалось на політ

Пригадався мені старий анекдот — майже одеський, я його чула ще студенткою.

Космонавт приходить до лікаря перед стартом. Каже: «Докторе, я готовий хоч на край галактики. Дух рветься туди щосили». Лікар дивиться в кардіограму, зітхає: «Дух — може. А серце ваше щойно встигло звикнути до цієї планети. Нікуди воно летіти не хоче». Космонавт ображається: «То що, я в’язень?» Лікар знизує плечима: «Ви завжди ним були. Просто раніше ґрати були непомітні».

Я багато років працюю з людьми, для яких слова «в’язень» і «ґрати» — не метафора, а щоденна реальність за протоколом. І тут раптом читаю книжку, у якій в’язницею виявляється не установа, не режим, а власний скелет. Це змінює кут зору різкіше, ніж я очікувала.

Книжка називається «Гравітаційний полон і космічна еволюція розуму», написав її Геннадій Буряк, вийшла цього року. Теза, з якої вона починається: земне тяжіння — 9,8 метра на секунду в квадраті — це не фон, на якому розгорталося життя, а його архітектор. Форма скелета, розподіл крові, робота серця — усе це домовленість з конкретною силою, під конкретну планету. І та сама сила, яка нас зліпила, тримає нас на прив’язі: варто прибрати гравітацію надовго — кістки втрачають кальцій, серце атрофується, з’являється недокрів’я. Автор пропонує з цього сміливий і відверто дискусійний висновок: далекий космос біологічна людина не освоїть ніколи — ні тілом, ні психікою, ні за життя одного покоління, ні за кілька. Освоювати його, за його гіпотезою, буде розум, який переїде в інший, небіологічний носій — робота, штучний інтелект, щось без хребта й серцевого м’яза.

Чи так буде — не мені судити, це не моя галузь, і книжка сама подає це як гіпотезу, а не вирок науки. Але сам поворот думки мене зачепив особисто. Половину свого професійного життя я говорю про межі й свободу метафорично: стіни, які ми носимо в голові, ґрати, яких немає, але людина в них живе. А тут мені пропонують подумати про межу буквально — як про кальцій, що вимивається з кістки за кілька тижнів невагомості. Дивно ловити себе на думці, що метафора, якою я користувалась роками, раптом стала фактом з підручника фізіології.

Якщо серйозно — а не жартами й не парадоксами — ця книжка не про те, полетимо ми до зірок чи ні. Вона про те, наскільки некритично ми звикли думати, ніби воля розуму й воля тіла — це одне й те саме. У розділах, де йдеться про екіпажі в довгих місіях, автор описує те, з чим я стикаюсь на іншому матеріалі роками: замкнений простір, обмежене коло облич, брак живого контакту з зовнішнім — і як швидко в таких умовах з’являються депресія, дрібні конфлікти, що ростуть до нестерпних, мовчання замість розмови. Різниця тільки в декораціях: там — орбітальна станція, у мене — камера. Психіка не питає, скільки кілометрів до Землі. Вона реагує на замкненість однаково.

Тому, коли мене з Георгієм Йовдієм запросили консультантами цієї книги, розподіл вийшов, по-моєму, по-своєму логічний, хоч ніде в тексті прямо не прописаний. Мені ближчі розділи про психологічну межу людини в закритому просторі — те, що я щодня бачу в роботі з людьми в довічній ізоляції: як тримається психіка там, де немає виходу і немає дати повернення. Георгію — розділи про штучний інтелект і перехід розуму в нові носії: він роками навчав людей комп’ютерної грамотності там, де немає ні вільного інтернету, ні звички «просто загуглити», і створив застосунок саме для цього — тобто знає не з теорії, а з рук, як розум узагалі освоює новий носій, коли старий недоступний.

У Камю є образ, який я не могла не згадати: людина, приречена вічно котити камінь на гору, знаючи, що він скотиться назад. Камю пропонував уявити Сізіфа щасливим — не тому, що камінь стане легшим, а тому, що в самому зусиллі проти сили, яка завжди переможе, є гідність. Ось і тут: гравітація завжди переможе тіло. Питання, здається, не в тому, як її перехитрити, а в тому, що ми робимо з розумом, поки камінь ще котиться.

До книжки додана рецензія — офіційна, з грифом, і навіть із листами до NASA, ESA, JAXA та DLR, де автор пропонує космічним агенціям переглянути стратегію. Я прочитала цей документ двічі й досі не знаю, чи варто ставитись до нього серйозно, чи з теплою усмішкою — можливо, і те, і те одразу. Але сам жест мені сподобався: людина написала книжку про межі тіла — і не побоялась постукати в двері, які набагато вищі за неї.

Той анекдот про космонавта я більше не переказую як жарт. Тепер, коли читаю новини про чергову місію на орбіту, ловлю себе на думці: а хто в цій історії насправді в’язень — той, хто летить, чи той, хто йому дозволяє?

Книга «Гравітаційний полон і космічна еволюція розуму» (2026), автор Геннадій Буряк, консультанти Яна Баранова та Георгій Йовдій — вже на сторінці видань ГО «Союз “Золотий Вік України”» на zovu.org.