Книга, написана всупереч стінам
Про Геннадія Буряка, силу системного мислення і те, чому життя змінюється навіть у місцях несвободи
Авторка: Яна Баранова, психологиня, помічниця-консультантка народного депутата України, президентка ГО «Союз “Золотий Вік України”»
Є люди, про яких суспільство часто говорить одним словом — “засуджений”.
Це слово ніби закриває все інше: освіту, професію, досвід, думки, працю, совість, біль, талант, відповідальність. Людина стає не людиною, а статусом.
Я не можу з цим погодитися.
За роки роботи з темою довічного ув’язнення я бачила інше. Люди в місцях несвободи не всі однакові. Серед них є ті, хто зупинився. Але є й ті, хто працює, вчиться, пише, допомагає іншим, думає про майбутнє країни й бере на себе відповідальність навіть тоді, коли суспільство вже майже не очікує від них нічого.
Саме з цього досвіду народилася книга «Загальна теорія систем Природи: Простір, Час, Інформація, Енергія».
Для мене ця книга не тільки інтелектуальна праця. Це доказ того, що життя не зупиняється там, де людину фізично обмежили. Воно може змінюватися. Іноді тихо, без гучних слів. Через читання, розмови, редактуру, суперечки, рукописи, виправлення, нові ідеї, нічні обговорення, віру в сенс.
Автори цієї книги — Геннадій Буряк і Яна Баранова.
Редактор і консультант — Георгій Йовдій.
Хто такий Геннадій Буряк
Геннадій Буряк — людина складної долі й дуже сильного інтелектуального масштабу. Він відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Але якщо дивитися тільки на це, ми не побачимо головного.
Геннадій — вчений, людина з військовою та інженерною освітою, автор технічних розробок. У матеріалах ГО «Союз “Золотий Вік України”» зазначено, що він має 65 запатентованих інновацій у сфері оборони. Це не дрібна деталь біографії. Але показник того, що людина навіть у місці несвободи не вийшла з простору праці, мислення й відповідальності перед державою.
Для мене Геннадій — приклад того, що засуджений не перестає бути частиною суспільства.
На круглому столі щодо впровадження європейських стандартів для засуджених він сказав фразу, яку я вважаю ключовою:
«Засуджені до позбавлення волі також є частиною нашого суспільства».
Це не прохання про жалість. Це правова, людська й системна позиція.
Людина може втратити свободу пересування. Але вона не втрачає гідність. Не втрачає здатність думати. Не втрачає права на освіту, розвиток, працю, слово, участь у суспільному житті — у тих межах, які допускає закон.
Моя роль у цій книзі
Я не фізик і не претендую на роль людини, яка оцінює всі наукові гіпотези книги з позиції академічної фізики. Моя роль інша.
Я дивилася на цю книгу як психологиня, громадська діячка і людина, яка багато років працює з темою ресоціалізації. Мене цікавило головне питання:
Що відбувається з людиною і суспільством, якщо дивитися на них як на систему?
Бо місце несвободи — теж система.
Там є правила, обмеження, страхи, звички, ієрархії, конфлікти, замкненість, недовіра. Але там можуть бути й інші елементи: освіта, книжка, наставник, комп’ютерна грамотність, правова консультація, праця, творчість, підтримка, діалог.
Коли цих елементів немає — система деградує.
Коли вони з’являються — система починає змінюватися.
Саме тому я не сприймала цю книгу як “чисту теорію”. Для мене вона стала способом говорити про практику: про освіту в місцях несвободи, про можливість змін, про право людини залишатися суб’єктом, а не об’єктом чужих рішень.
Я вже говорила це публічно і повторю тут:
«Головною метою я ставила надати можливість засудженим довічно бути максимально почутими».
Книги стають ще одним способом зробити цей голос почутим.
Роль Георгія Йовдія
Окремо хочу сказати про Георгія Йовдія.
У цій роботі він виступив як редактор і консультант. Це не технічна роль “вичитати коми”. У такому тексті редактор — це людина, яка допомагає складній думці стати зрозумілішою. Консультант — це той, хто ставить незручні питання: “А як це застосувати?”, “А де тут людина?”, “А як це пов’язано з реальністю?”, “Чи не надто абстрактно?”, “Чи зрозуміє це читач?”.
Георгій також відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Але і його історія не зводиться до вироку.
Він щойно завершив навчання в коледжі й планує продовжити освіту в Університеті «Україна» на кафедрі комп’ютерних технологій. Для мене це дуже важлива деталь. Бо вона показує: освіта в місцях несвободи — не декоративна історія для звіту. Вона може бути реальною траєкторією людини.
Сьогодні — коледж.
Завтра — університет.
Потім — професія, проєкти, корисна робота, участь у цифровому світі.
Це і є зміна системи через конкретну людину.
Про що ця книга
Якщо сказати просто, книга «Загальна теорія систем Природи» — це спроба побачити світ не як хаос окремих явищ, а як велику систему взаємозв’язків.
У ній є кілька головних тем:
| Тема книги | Пояснення |
| Система | Світ складається не з ізольованих речей, а з елементів, які пов’язані між собою |
| Інформація | Інформація не просто описує реальність, вона впливає на те, як система діє |
| Енергія | Будь-яка дія потребує ресурсу; без ресурсу система виснажується |
| Зворотний зв’язок | Система має чути наслідки власних дій, інакше вона повторює помилки |
| Розвиток | Зміни виникають не з комфорту, а з напруги, суперечностей і пошуку нового порядку |
| Суспільство | Людська спільнота також є системою, де важливі зв’язки, довіра, правила й відповідальність |
| Штучний інтелект | Автори розглядають ШІ як новий етап роботи з інформацією, пам’яттю й управлінням |
У самій книзі сформульована амбітна мета — запропонувати теорію, яка охоплює всі системи природи. Автори починають із питання, що таке система, як людина її пізнає і які принципи лежать в основі її існування.
Так, у книзі є сміливі й дискусійні фізичні гіпотези. Їх не можна подавати як загальновизнаний академічний факт без окремої наукової експертизи. Але було б помилкою через це не побачити головного: книга вчить мислити системно.
А системне мислення потрібне не тільки фізикам.
Воно потрібне соціальним працівникам. Юристам. Психологам. Освітянам. Державним службовцям. Працівникам пенітенціарної системи. Усім, хто має справу з людиною не як з “випадком”, а як з частиною складного життєвого контексту.
Приклад простий: людина без освіти і людина в системі освіти
Уявімо двох людей, які відбувають покарання.
Перша людина роками не навчається, не працює, не має доступу до сучасної інформації, не користується комп’ютером, не читає правових матеріалів, не отримує нормального зворотного зв’язку. Вона ізольована не тільки фізично, а й інтелектуально.
Що з нею буде через 10–15 років?
Скоріш за все, вона втратить навички, мову сучасного світу, професійну орієнтацію, віру у власну корисність. Це не виправлення. Це деградація.
Друга людина навчається. Пише. Читає. Освоює цифрові інструменти. Має наставника. Бере участь у проєктах. Отримує відповідальність. Пояснює іншим. Вчиться працювати з текстом, кодом, правом, інформацією.
Це вже інша система.
Тут людина не просто “відбуває строк”. Вона змінює себе всередині строку.
І саме це для мене є центральним у книзі: якщо змінити зв’язки, змінюється поведінка системи.
Чому це важливо для України зараз
Україна воює не тільки за території. Вона воює за тип суспільства, яким хоче бути.
Правова держава не перевіряється тільки тим, як вона ставиться до сильних, успішних і зручних. Вона перевіряється тим, як ставиться до тих, хто перебуває в найскладнішому становищі: до поранених, бідних, переселенців, людей з інвалідністю, дітей без підтримки, літніх людей, ув’язнених.
Європейська логіка виконання покарань давно виходить з того, що освіта в місцях несвободи має бути доступною для всіх засуджених. У 2026 році Рада Європи оновила рекомендацію щодо освіти у в’язницях і прямо наголосила: доступ до освіти має надаватися всім ув’язненим протягом усього строку, а навчання має включати не лише традиційну освіту, а й практичні навички, цифрову грамотність, професійну підготовку, культуру, спорт і бібліотечні послуги.
Це не “м’якість”. Це прагматична безпека.
Дослідження RAND, оприлюднене Міністерством юстиції США, показало: участь у корекційних освітніх програмах пов’язана з 43% нижчими шансами повернення до в’язниці, а працевлаштування після звільнення було на 13% вищим серед тих, хто навчався.
Тобто освіта — це не романтика. Це інструмент зниження ризиків.
Що ця книга говорить про місця несвободи
Книга не є підручником із пенітенціарної реформи. Але її логіку можна застосувати до цієї сфери дуже прямо.
Ось кілька висновків, які я бачу як психологиня:
- Людина не існує окремо від системи.
Якщо система принижує, ізолює й позбавляє сенсу — вона формує пасивність або спротив. Якщо система дає освіту, працю й відповідальність — вона формує інші якості. - Інформація змінює поведінку.
Людина, яка розуміє закон, свої права, професійні можливості й наслідки власних дій, поводиться інакше, ніж людина, яка живе в темряві. - Зворотний зв’язок необхідний.
Якщо засуджених не чути, система приймає рішення про них без них. Це слабке управління. Сильне управління чує всіх учасників процесу. - Розвиток потребує ресурсу.
Не можна вимагати змін від людини, якій не дали інструментів для змін. - Суспільство теж відповідає за результат.
Якщо ми хочемо, щоб люди поверталися до суспільства більш відповідальними, ми маємо створювати умови для відповідальності вже під час відбування покарання.
Чому ця книга не нудна
Бо вона не про формули заради формул.
Вона про питання, які стосуються кожного:
- Чому одні системи розвиваються, а інші руйнуються?
- Чому знання іноді важливіше за силу?
- Чому хаос виникає там, де немає зворотного зв’язку?
- Чому людина без зв’язків із суспільством поступово втрачає здатність до нормального життя?
- Чому освіта може бути не “додатком”, а умовою виживання особистості?
Для мене ця книга — як спроба подивитися на світ згори, а потім повернутися до дуже конкретної камери, дуже конкретної людини, дуже конкретного аркуша паперу.
На одному рівні — простір, час, інформація, енергія.
На іншому — людина, яка сидить за столом у місці несвободи й пише текст. Людина, яка не має повної свободи, але має думку. Не має нормального доступу до світу, але намагається цей світ пояснити. Не має гарантій, але продовжує працювати.
Ось чому це важливо.
Замість висновку
Я не хочу, щоб цю книгу читали як дивину: “Подивіться, у в’язниці написали складний текст”.
Ні.
Я хочу, щоб її читали інакше: як доказ того, що людина здатна залишатися мислячою, діяльною і відповідальною навіть у дуже жорстких обставинах.
Геннадій Буряк у цій історії — не символ жалю. Він автор, мислитель, людина праці.
Георгій Йовдій — не просто редактор. Він консультант, який сам проходить шлях освіти в умовах довічного ув’язнення: від коледжу до навчання в Університеті «Україна» на кафедрі комп’ютерних технологій.
Я не сторонній спостерігач. Я є співавторкою цієї роботи й людиною, яка вірить: якщо в закриту систему внести освіту, інформацію, діалог і людську гідність, вона перестає бути лише системою ізоляції.
Вона може стати системою змін.
І тоді змінюється не тільки одна людина.
Змінюється наше уявлення про справедливість, відповідальність і майбутнє.
