Різдво, яке повертає гідність: чому з жіночого відділення довічного ув’язнення в УВП №34 зняли камери — і чому це має стати нормою для всієї системи
Є місця, де Різдво звучить інакше. Де тиша коридорів змішується із запахом домашньої випічки (майстриня — Лілія Чижик), а святкові прикраси — з важкістю довічних вироків. Саме в такому місці — у жіночому відділенні довічного ув’язнення Державної установи «Кам’янська виправна колонія №34» — ми зустріли це свято разом із жінками, які відбувають найсуворіше покарання.
Україна залишається єдиною країною в Європі, де для жінок досі передбачене довічне позбавлення волі як вид покарання — і це додає ще більшої ваги кожній розмові про умови їх утримання.
Ми, я, президентка ГО «ЗОВУ» Яна Баранова, разом із різдвяними гостями — представниками Християнська Місія «НАРОДИ», її керівником Володимиром Іщенком та волонтером Артемом Рябовим, приїхали сюди не лише з різдвяними гостинцями. Цей візит став нагодою побачити важливі зміни, які давно назрівали, — і які мають стати прикладом для всієї пенітенціарної системи України.
Свято, яке відкриває двері до людяності
Жінки чекали нас. Вони готувалися — накривали стіл, прикрашали приміщення, вкладали у святковий день усе тепло, яке можуть дозволити собі люди, позбавлені свободи, але не здатності відчувати. Атмосфера була м’якою, майже домашньою. І саме в цій атмосфері особливо помітними стали зміни, що відбулися у відділенні.
Проблема, про яку говорили роками
У цієї установи, як і в багатьох інших установах, тривалий час діяла практика встановлення відеокамер у житлових приміщеннях — зокрема у спальнях. Для жінок, які відбувають довічне покарання, це означало повну відсутність приватності: переодягання, сон, особисті моменти — усе перебувало під постійним наглядом.
Цю практику роками критикували правозахисники, юристи та міжнародні інституції. Зокрема, Європейський комітет із запобігання катуванням (CPT) у своїх регулярних доповідях (Комітет відвідує Україну приблизно раз на 4–5 років) послідовно наголошував: відеоспостереження у житлових приміщеннях може бути виправданим лише у виняткових випадках — коли існує реальний ризик самогубства, членоушкодження або загроза безпеці.
Комітет підкреслював:
- рішення про відеоспостереження має ґрунтуватися на індивідуальній оцінці ризиків,
- таке рішення повинно регулярно переглядатися,
- постійне відеоспостереження є серйозним втручанням у приватне життя і робить режим більш репресивним.
Що змінилося в УВП №34
Саме ця установа стала однією з перших, де проблему було вирішено. Камери у спальнях жінок зняли. Це — не просто технічна зміна. Це крок до відновлення базової людської гідності, яка не зникає разом із вироком.
Рішення адміністрації колонії — це відповідь на рекомендації CPT і на багаторічні звернення правозахисників. Це також приклад того, як діалог між громадськими організаціями та пенітенціарною системою може приносити реальні результати.
Чому це важливо для всієї системи
Проблема відеоспостереження у спальнях — не унікальна. У багатьох установах України камери досі встановлені там, де люди мають право на мінімальний простір приватності. Це стосується не лише довічно ув’язнених, а й засуджених у звичайних колоніях, а також людей у СІЗО.
Тому рішення УВП №34 має стати практикою, яку слід поширити на всі установи, де відеоспостереження застосовується без індивідуальної оцінки ризиків і без належного обґрунтування.
Це не питання «поблажливості». Це питання відповідності міжнародним стандартам, поваги до прав людини та гуманізації системи, яка десятиліттями залишалася закритою і репресивною.
Різдво в колонії — це нагадування про те, що людяність може проростати навіть там, де її найменше очікуєш. Зміни, які ми побачили в УВП №34, — це маленький, але важливий крок до системних перетворень.
Камери у спальнях зняли. Приватність повернули. Гідність — відновили хоча б частково.
Тепер важливо, щоб цей крок не залишився поодиноким. Щоб рекомендації CPT стали не винятком, а правилом. Щоб кожна установа пам’ятала: покарання — це обмеження свободи, а не позбавлення людської гідності.
