«Друге життя — через рядок коду»

Віддалена робота в тюрмі: фантастика, утопія чи брутальна реальність 2025 року?

Є теми, які викликають у суспільства автоматичне здивування, якщо не спротив. «Засуджені йдуть у ІТ» — одна з них. На емоційному рівні це звучить як плітка з майбутнього: що там, за межами колючого дроту, замість слюсарки — JavaScript, замість верстатів — ноутбуки, замість охорони — ментори. Або як антиутопія — про світ, де другий шанс приходить не через помилування, а через успішний найм на фриланс-біржі. Це тривожить. І водночас — дає надію.

Здається, все почне змінюватися з тієї миті, якщо перестали питати «чи можна дати другий шанс?» і почали питати: «що буде, якщо його не дати?» Деякі країни вже знайшли переконливі відповіді.

США. Сан-Квентін. The Last Mile

Почали з малого — навчити ув’язнених кодувати. Але все вийшло значно глибше. HTML, CSS, Python, командна робота, реальні кейси, живі проєкти — і все це без доступу до відкритого Інтернету. Результат? Майже нульовий рівень рецидивів. Деякі випускники не лише влаштувалися на роботу після звільнення — вони відкрили власні компанії. У 2021 році програму було визнано однією з найефективніших практик ресоціалізації в США.

Австралія. PrisonPC

Це не програма. Це — операційна система. Безпечна, контрольована, але функціональна. Доступ до текстових редакторів, середовищ розробки, інструментів дизайну — від Word та Figma доа Visual Studio Code. Камера — не просто місце ув’язнення, а робоче середовище. Цифровий кабінет. Дивно? А якщо подумати: як інакше готувати людей до виходу в цифрову реальність, якщо не через цифрову практику?

Південна Корея. Coding for Freedom

30 учасників. 80% після випуску — працевлаштовані. Дизайн, Figma, верстка, бази даних. Один з учасників — зараз UI-дизайнер у Сеулі, бере участь у хакатонах. І це не «історія успіху», це просто — нормально продумана програма. І ніхто не знімає про нього фільм. Просто — працює. І це, можливо, найкраща ознака зміни: коли подібні історії не виглядають сенсацією.

А ще Бразилія, Індія, Філіппіни, Норвегія… Скрізь є спроби. Десь краще, десь гірше. Але скрізь є одна спільна риса — ці програми знижують тривожність, агресію, рівень повторних злочинів. І збільшують… ну, просто людяність.

Україна. Житомирська УВП №8. Освітній простір

Всі звикли, що тюрма в Україні — це про бетон, контроль і ізоляцію. Але Житомирська виправна колонія №8 — трохи інша історія. Не фільм, не заявка на грант, не PR — просто реальність, яку важко вкласти у звичні шаблони.

Проєкт «Освітній простір» об’єднав несподіваних учасників. Один із них — Тимур Шемседінов, викладач КПІ, розробник, популяризатор JavaScript та Node.js. Спочатку, як і багато хто, він сприйняв ідею скептично. Але перша дистанційна зустріч змінила все. Його слова:

«Я памʼятаю, як вперше почув: “Є кілька засуджених, які не просто навчаються — вони пишуть код, створюють анімації, виступають з лекціями”. Я посміхнувся: “Та ну, серйозно?” А потім побачив відео. Привітання гостей, створене за 5 хвилин. Сертифікати. Реальні історії. Побачив людей, які не зникли. Яким є діло. І стало трохи соромно. За свій скепсис. За шаблони».

Почалося з одного — Шухрат Насиров

Довічно засуджений. Без права на звільнення. Але не без права на гідність. Він сказав: «А якщо ми самі спробуємо навчати одне одного?» І хтось відповів: «А чому ні?»

Так виник проєкт. Спочатку — як ініціатива самих ув’язнених. Долучилися Георгій Йовдій, а ще ті, хто відсидів десятки років, але не втратив здатності бути рівним серед рівних. Адміністрація установи не заперечувала. Департамент підтримав. Президентка ГО “Союз “Золотий Вік України” Ярна Баранова допомагає в реалізації. З часом долучився до цього проєкту Університет «Україна»

Так народився «Освітній простір: від рівного до рівного». З графіком занять, комп’ютерами, лекціями з комп’ютерної грамотності. Без декларацій. Без пафосу. Просто — по-людськи.

2022–2023. Перший крок

12 студентів. Курси з базової комп’ютерної грамотності. Викладачі — самі ув’язнені: Георгій Йовдій, Шухрат Насиров. Але виникло питання: «А далі що?»

Проєкт «Біржа працевлаштування для засуджених» — це спільна ініціатива ГО «Союз “Золотий Вік України”» та засудженого до довічного ув’язнення з Роменської УВП №56 Ярослава Зайки. Але цього все ще недостатньо. Бо головна проблема — відсутність навичок, які можна було б монетизувати.

Далі — Metatech Charity

З цієї «недостатності» народжується ініціатива Metatech Charity — перший в Україні глибинний ІТ-курс для засуджених. JavaScript, Node.js, реальні задачі. Куратор — Тимур Шемседінов. 20 учасників. Четверо з них успішно завершують курс.

Але так зʼявляється інша енергія. Випускники ставлять перед собою мету — отримати перше замовлення, почати працювати. Георгій стає студентом Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Університет відкриває курс неформальної освіти для учасників проєкту. У межах «Освітнього простору» Йовдій — викладач комп’ютерної грамотності, спікер, учасник конференцій. Людина, яка читає лекції з толерантності.

А головне — у нього з’явилося відчуття: він не зник. Навпаки — він має значення. А життя триває.

Так, усе ще виглядає ламаним. І таким воно є. Бо це не «система». Це — жива екосистема. Недосконала, але справжня. Її тримають не плани й бюджети, а віра. У те, що хоча б через лекцію, через код, через просту фразу «Я можу бути корисним» — людина знову стає частиною більшого світу.

2023–2024. Ріст

Тож проєкт підтримують. Починається новий цикл навчання. Перша спроба створити реальні комерційні кейси. Уже звучить як стартап? Ага, тільки в тюрмі. З менторством, з цілями, з практикою.

Але таких історій — одиниці. Чому?

Тому що страх. Юридичний, суспільний, адміністративний. Страх того, що «засуджені скористаються». Що все піде не за сценарієм. Що, можливо, виявиться: не всі, хто сидить, — злочинці до кістки. Що дехто просто вчиться швидше, ніж ми встигаємо це помічати, щоб впроваджувати зміни в одну з найконсервативніших сфер державного механізму — пенітенціарну систему.

У колоніях досі є токарні цехи, швейні машини, деревообробка. Але це — минуле. Спробуйте знайти вакансію «токар на фултайм» у 2025-му. Спробуйте працевлаштуватися без знання Excel, Git або хоча б Canva. У Житомирі це вже зрозуміли. Але Житомир — поки що один.

І саме тут з’являється ідея, яка трохи тривожна навіть для айтішників — «Цифрова свобода».

Не про Інтернет. Про довіру
Ініціатива народилася не на форумі й не в держструктурах. Її сформулювали самі ув’язнені. Георгій Йовдій, Сергій Гнатенко — ті самі, що читають лекції й пишуть звернення.

Суть — надати необмежений, але контрольований доступ до Інтернету виключно для освіти, роботи та профорієнтації. Без соцмереж. Без зовнішньої комунікації. З моніторингом. І з відповідальністю.

Передбачено все:

  • доступ до Prometheus, Coursera, державних освітніх платформ;
  • логування кожного кроку;
  • оцінка ризику рецидиву через цифрову аналітику;
  • менторський супровід;
  • підготовка до фриланс-ринку: створення профілю, проходження курсів, тестові завдання.

Це не про «доступ до Wi-Fi». Це — про відкриття себе. Здатного запропонувати світові щось інше, крім минулого. Як ІТ-фахівець. Бо фраза «Я не зник, я просто працюю» — це вже не метафора.

Фінал? Його немає

Бо це не історія з мораллю. Це — фрагмент великої розмови. Про те, що цифрові навички — це не розкіш. Це мова, на якій говорить світ. І якщо ми не дамо цю мову тим, хто ізольований — ми просто готуємо собі ще одну хвилю озлоблених, невизнаних, відрізаних від реальності людей. 

В Україні — понад 45 000 ув’язнених. І багато з них — не зникли. Вони просто чекають, щоб хтось побачив у них — не вирок, а потенціал. Іншими словами, цифрова освіта це не привілей. Це — превенція. Інвестиція в безпеку. Бо рецидив дорожчий, ніж курс з JavaScript.

І якщо хтось завтра отримає замовлення на фрилансі — і напише перший рядок коду з-за грат… можливо, це не катастрофа, а початок історії, яку ми ще не навчилися бачити.

Автор — Йовдій Георгій у співавторстві з Яною Барановою.