Коли “ніколи” перетворюється на шанс: історія Валентини Лучанінової
Іноді перемоги народжуються не в залах парламентів, а в тісних кімнатах колоній. Там, де жінки, позбавлені свободи, все ще зберігають віру у справедливість. Цей день — про таку перемогу. Про першу жінку-довічницю, яка нарешті отримала шанс.
Перша жінка-довічниця отримала шанс на свободу
Сьогодні в Україні сталося те, на що чекали багато років: перша жінка-довічниця — Валентина Лучанінова — отримала пом’якшення вироку. Суд замінив “ніколи” на 15 років позбавлення волі. Це означає, що Валентина має реальний шанс вийти на волю через 11 років і 2 місяці — за умовно-достроковим звільненням.
Це рішення стало можливим завдяки застосуванню статті 82 Кримінального кодексу України та підтримці правозахисників ГО «Союз “Золотий Вік України”», які протягом року супроводжували процес.
«Ми боролися не лише за одну жінку, — коментує президентка організації Яна Баранова. — Ми боремося за право жінок на надію. Навіть у країні-агресорі довічне для жінок не застосовують. Максимальний термін — 25 років. Україна має переглянути підхід до цього питання».
Історія питання: жінки та довічне ув’язнення
Україна — єдина країна в Європі, де жінки можуть отримати довічне позбавлення волі.
За статистикою, таких вироків небагато, але кожен — унікальний і трагічний. Більшість цих жінок стали засудженими після багаторічного насильства, знущань чи соціальної ізоляції.
Система ж не бачить контексту — вона бачить лише злочин. У судових вироках рідко враховуються особливості жіночої психіки, травматичний досвід або стан афекту, який часто є наслідком насильства.
У результаті ми отримуємо парадокс:
жінка, яка вижила у домашньому пеклі, отримує “покарання без терміну придатності”.
Що відбувається зараз: шанс чи ілюзія надії
Валентина Лучанінова відбула понад 20 років покарання. Пом’якшення вироку — формально прогрес. Але що означає для людини 15 років, якщо вона вже прожила за ґратами дві декади?
“Умовно-дострокове звільнення через 11 років” — звучить як ще одне довічне, тільки з іншими словами.
Саме тому правозахисники наполягають: потрібно переглянути саме існування довічного ув’язнення для жінок і встановити справедливу межу відповідальності — з можливістю перевиховання, соціальної реабілітації, повернення до суспільства.
«Ми не просимо помилування для всіх, — підкреслює команда ГО “Союз “Золотий Вік України”». — Ми просимо право на шанс. Бо без шансу немає виправлення, а без виправлення — немає справедливості».
Історії, які змінюють систему
Історія Валентини — не лише судова справа. Її портрет був представлений на фотовиставці «Вихід до світла. Історії 40 Несвятих» у Верховній Раді України у 2020 році. Саме тоді почався публічний діалог про #критичнедовічне — проблему, яку держава десятиліттями ігнорувала.
Її розповідь також увійшла до книги «Добре бути жінкою», створеної за участю Яни Баранової.
Ця книга — не просто збірка оповідань, а дзеркало жіночої долі в Україні. У ній зібрано історії жінок, які пережили насильство, дискримінацію, злам системи й себе.
«Добре бути жінкою» показує, що насильство — це не приватна драма, а соціальна хвороба.
У світі, де мовчання жертв — це зброя кривдників, говорити — означає жити.
Що далі?
Команда «Золотого Віку України» продовжує юридичну боротьбу за повний перерахунок строків покарання для довічно засуджених жінок, за розширення можливостей помилування і скасування довічного ув’язнення як виду покарання для жінок.
Ми віримо, що реінтеграція, а не ізоляція, є справжнім показником гуманності суспільства.
Історія Валентини Лучанінової — це не кінець, а перший крок до системних змін.
Читайте. Поширюйте. Дійте.
📘 Ознайомитися з книгою «Добре бути жінкою»:
https://zovu.org/dobre-buty-zhinkoyu-vidverti-istoriyi/
📢 Підтримайте кампанію #правонанадію
👩⚖️ Приєднуйтеся до ініціативи за скасування довічного ув’язнення для жінок.
Яна Баранова,
президентка ГО «Союз “Золотий Вік України”»
